3.5. Еліта і менеджмент - Богдан Гаврилишин «засіб макропулоса»


^ 3.5. Еліта і менеджмент


Соціально-політичні процеси, що відбуваються в Укра­їні, об'єктивно зумовлюють підвищення наукового і практичного інтересу до вивчення головних суб'єктів суспільного життя, соціальних сил, які визначають перебіг цього життя. Теорія менеджменту має спира­тися на дослідження змін соціальної структури суспі­льства, моделей і принципів соціального управління. «Елітологія», тобто сукупність теорій соціальних еліт, пропонує оригінальні ідеї, принципи і висновки, що можуть слугувати певною теоретично-методологічною базою для досліджень у царині менеджменту.

Існують різні погляди на проблему еліти, різні нау­кові теорії127, та є одностайність у тому, що еліта — 4е передовсім провідники. Причому такі, як не лише знають, куди треба йти, а й ведуть за собою інших, Створюють довкола себе ауру, що, немов магніт, притягує кличе людей іти за ними. І це мають бути передовсім будівничі, а не руйнівники. Зокрема, мислите-Лі-будівничі, які своїми діями, своїм авторитетом цементують націю, додають їй духовної наснаги й сили, виробляють орієнтири.

Наше нинішнє «тупцювання» на місці, а то й відко­чування назад у багатьох сферах життя пояснюються саме тим, що бракує справжніх лідерів, людей, які працюють з перспективою, які ідентифікують себе з Україною і не мислять себе без неї, які відчувають се­бе щасливими вже від того, що мають змогу працюва­ти для добра українського народу, від реальних пло­дів тієї праці. Щоправда, є й такі, яких не одразу по­мітиш тільки тому, що вони не рекламують на кож­ному перехресті своєї подвижницької праці, а просто роблять свою справу. І лише коли з'являться добрі «сходи» їхнього засіву, тільки тоді ми цих людей за­примітимо.

Але є небезпека, про яку треба говорити. Бо якщо тривалий час не бачиш поряд із собою людей, при­клад яких хочеться наслідувати, то це вже небезпеч­но. Народ, який не має таких орієнтирів, розгублю­ється, втрачає свої найліпші якості, впадає у зневіру, хворіє на меншовартість. І тоді на перший план вихо­дять спрощені, ниці інтереси і примітивні бажання. Зникають моральні бар'єри, через які не можна пере­ступати, бо далі — шлях у безодню. Тому свідомий по-^ шук справжніх лідерів, їх цілеспрямоване виховання, дбайливе вирощування справжньої еліти, створення для цього найсприятливіших умов — дуже важливе сус­пільне й загальнодержавне завдання.

Коли ми говоримо про наше сучасне життя в Украї­ні, справедливо було б запитати: «А хто відповідає за це все?» або ще краще: «Хто бере на себе відповідаль­ність?» Йдеться, власне, про широку когорту лідерів нації, а не про окремих керівників держави або пре­тендентів на корону. Хоча, як на нашу думку, Шевче-нковим «Чи діждемося Вашинґтона?» (чи Ергарда? чи де Ґоля?) нація вже мала б хоча б стурбуватися. А Деякі наші «провідники», на жаль, окрім непевності} нервозності, нічого не дають народові.

Насамперед люди мають свідомо довіряти тому, хто веде, поділяти його мрії та наміри. Бо можна у своїх добрих починаннях, зі своїми ідеями іти «впереди планети всей», але без масової підтримки. Без великої довіри народу справжній лідер немислимий. Ефект від такого лідерства — нульовий.

Щоб бути справді лідером, треба весь час перебува­ти в русі, в динаміці, прагнути успіху і мати його, ві­дображаючи при цьому у своїх діях реальні глибинні потреби народу.

Лідери повинні чітко усвідомлювати власне місце в національному організмі і мати для цього відповідну кваліфікацію. Справжні лідери не можуть бути не­компетентними, бо робота методом спроб і помилок має випадковий і цілком ненадійний характер, підри­ває природний порядок і руйнує національний орга­нізм.

Не злічити критичних закидів на адресу певної час­тини нашої владної і політичної верхівки на кшталт «живе не своїм розумом, не інтересами свого народу, не інтересами України, а за порадами іноземних радників-консультантів». «Керівна псевдо еліта не має нале­жної культури та інтелектуальної підготовки, гли­боко не орієнтується в суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні, та не може надати їм необ­хідної спрямованості й темпу»128. Проте питання не­компетентності державної еліти не є особливістю ли­ше сучасної України. Наприклад, ще на початку ми­нулого століття Джон Бюкенен, порівнюючи уряд із Менеджментом приватного підприємства, писав:

«Подивіться, як поводить себе уряд. Якщо врахувати все, то виявиться, що нами керують дилетанти і люди другого сорту. Методи нашої адміністрації привели б до краху будь-яке приватне підприємство. Методи парламенту — ви мені вибачте, примусили , 6 застидатись будь-які збори акціонерів. Наші керівники прагнуть отримати знання через експеримент , але вони далекі від того, щоб платити за знання ту ціну, яку заплатила б ділова людина; та навіть якщо вони ці знання й отримують, то не мають сміливості їх застосувати»129.

Деякі українські дослідники і спостерігачі, як-от В. Вовк, доходять висновку щодо необхідності нової, прогресивної еліти, здатної вивести країну з нинішнього непростого соціально-економічного стану:

«На зміну керівній пострадянській номенклатурі) що приватизувала державу та її багатства й пере­творюється на олігархію, має прийти нова еліта, го­ловним капіталом якої є знання в широкому розумін­ні, володіння сучасними технологіями мислення та професійної діяльності... Україна потребує революції в управлінні державою та виробництвом, для чого на чі­льні позиції в суспільстві має прийти «інноватор» — інтелектуал, політик чи державний службовець, ве­ликий підприємець чи менеджер»1

Хоч які правильні ці й подібні закличні висновки, вони, однак, породжують природне запитання: а який механізм приходу нової еліти? Це питання потребує детального розгляду.

Проведений Міжнародним фондом «Відродження» спі­льно з київським Інститутом трансформації суспільства «круглий стіл» «Хто і як формує в Україні національну управлінську еліту?» із залученням до обго­ворення і дискусії представників усіх гілок влади, - міжнародних організацій, наукових і аналітичних центрів, навчальних закладів і засобів масової інформації став, по суті, першою масштабною акцією зага­льнонаціонального рівня з метою визначення місця й ролі еліти. Проте ця акція, систематизована у відпо­відному аналітичному звіті131, як і більшість прань вітчизняної соціально-політичної думки з цих питань, засвідчує, що українська «елітологія» ще перебуває в полоні ненаукових, заідеологізованих, викривлених поглядів та оцінок. Скажімо, згаданий звіт укладей0 так, ніби його автори і є тією соціальною силою, як формує національну еліту. Мабуть, буде правильні те, не відкидаючи думки про необхідність загальнонаціональної турботи про формування еліти, все-таки

усвідомлювати те, що різні еліти у суспільстві заро­джуються, функціонують і гинуть унаслідок відповід­ної боротьби чи співпраці. Автори звіту досить багато уваги приділяють питанню, хто, на їхню думку, може належати до еліти. Проте механізм створення україн­ських є літ не досліджено. Багато рекомендацій із цього звіту мали б вищу адресність, якби давали відпові­ді на запитання, як еліти самоорганізовуються, які механізми управління діють всередині і зовні елітних груп, які механізми самоусвідомлення та ідентифіка­ції членів елітних груп.

На ідеї формування «справжньої еліти» сьогодні в^_ Україні оформлюється багато маніфестів у політиці, освіті, культурі. Виникає загальне запитання: чи є взагалі продуктивною для українського суспільства ідея формування справжньої еліти в умовах переважно еґалітарної української ментальності?

Щоб відповісти на це запитання, потрібно звернутися до європейського досвіду, зокрема Іспанії, країни, що, як правильно зауважують, багато в чому схожа на нашу і яка, як відомо, за два останні десятиліття без видимих потрясінь здійснила чотири революції: проми­слову, соціальну, культурну і демократичну. Протягом життя всього лише одного покоління Іспанія перетво­рилася на економічно процвітаючу державу, яка розвивається швидше, ніж інші країни Європейського Союзу. У 1998 р. Іспанія в рейтинґу індексу розвитку людського потенціалу посідала 21 місце, Україна Але звернімося до оцінки іспанської ситуації у першій третині XX ст., яку зробив іспанський філо­соф X. Ортега-і-Гасет. Спершу подамо контекст його Думки, що актуальна для нас.

В есе «Безхребетна Іспанія» він визначає націю як «зорганізовану людську масу, упорядковану меншино добірних індивідів». Славетний філософ вказує н& «неуникненний природний закон» динамічного впливу меншини на масу незалежно від правової форми національного суспільства. Маса, на думку X. Ортеги, Має відповідати своїй біологічній місії — йти меншиною, йти за кращими, прислухатися до кращих, виявляти «певну внутрішню здатність до по­слуху». «Коли в якійсь нації маса відмовляється масою, тобто йти за провідною меншиною, нація руй­нується, суспільство роздрібнюється і настає соціаль­ний хаос, історична безхребетність»132. «Суспільство без аристократії, без добірної меншини не є суспільст­вом»133,— такий категоричний висновок філософа". По­няття аристократії у X. Ортеги вживається не в тра­диційно-історичному розумінні, а як позначення су­купності взірцевих людей, психічно привабливих для наслідувачів, які й утворюють масу. Аристократія і маса існують у будь-якому класі, в будь-якій групі су­спільства. Взагалі, суспільство X. Ортега визначає в останній інстанції як динамічну духовну єдність, яку утворюють взірець та його наслідувачі134, тобто суспі­льство самою своєю природою є апаратом удоскона­лення.

У такому контексті X. Ортега висловлює своє пере­конання, яке ми схильні розглядати всього лише як гіпотезу:

«Якщо нація не винародовилась, вона звичайно дає, в пропорції до загальної кількості своїх членів, певне число видатних індивідів, в яких інтелектуальні, моральні і взагалі життьові здібності виявляються з максимальною потенцією. У витонченіших расах цей коефіцієнт видатних особистостей більший, ніж у грубіших расах, або, так би мовити, навпаки — одна раса вища за іншу, коли домагається більшої кількос­ті видатних індивідів... Якщо на віку багатьох генерацій бракує або стає менше людей могутнього розу­му, які слугують за діапазон та норму іншим і зада­ють тон розумової інтенсивності, що її вимагаюсь проблеми доби, маса, згідно з законом мінімального зусилля, мислитиме із щораз меншою точністю; до­питливість, ідеї, точки зору прогресивно зменшува­тимуться нижче рівня, що вимагається епохою. Це буде отупіла, інтелектуально занепала раса»135. Ш

І нарешті — цікаве зауваження X. Ортеги, через де ми й звернулися до його творчості:

«Іспанський народ століттями не приймає взірце­вих особистостей або принаймні нечулий до їхніх ви­датних якостей, страждає на аристофобію і знена­висть до кращих [...] Багато в чому відмінні, Росія та Іспанія тотожні в тому, що дві раси-«народи» страдають на очевидну й тривку злиденність на видатні особистості. Слов'янська нація — це величе­зна народна маса, над якою труситься дрібненька го­лова. Ясна річ, завжди була вища меншина, що впли­вала на російське життя; але таких незначних мас­штабів порівняно з обширом раси, що ніколи не змог­ла наповнити своїм організаторським впливом гігант­ську народну плазму. Звідси протоплазматичний амор­фний аспект, стійко примітивний, російського жит­тя»136.

Отже, на думку філософа, «відсутність кращих» по­роджує в масі, в «народі», столітню сліпоту — народ не розрізняє кращих і гірших. Тож коли у країні"** з'являються привілейовані індивіди, «"маса" не вміє зробити їх корисними і часто їх знищує»137. Тобто па­нівна елітофобія переходить у репресії еліти.

Таким є погляд іспанського філософа на роль еліти та її взаємини з масою. Сподіваємося, X. Ортега пи­сав про «справжню» еліту, оскільки в історії Іспанії були й свої псевдоеліти і контреліти. Але на тлі такої оцінки досить небезпечним є ставлення в Україні до керівної еліти, про яке було поінформовано на згада­ному «круглому столі»: «На запитання: «Що Ви від-чУваєпге до керівної еліти?» —21% опитаних зазначили — «образу», 13% — «ворожість», 54% — «байду­жість». Ці показники є вкрай несприятливими для зміцнення демократії і досягнення консенсусу в суспільспгві і свідчать про те, що вищі ешелони влади Українського суспільства — духовно і морально не готоаі

Автори звіту намагаються пом'якшити висновок що. до існування української елітофобії, вказуючи, щ0 «сьогодні в суспільстві змішуються поняття «елі­та» й «істеблішмент», вони оцінюються як однакові. [...] Сьогодні в українському суспільстві еліту сприй­мають насамперед як владну, а не як інтелектуаль­ну. Проте люди, які фактично обіймають керівні по­сади в державі і бізнесі (у тому числі кримінально­му), належать до поняття «істеблішмент».

Але річ не в тому, плутає чи не плутає народ справ­жню еліту й істеблішмент, а в тому, що ситуація в суспільстві змінилася. Українське суспільство не є «вертикальним» суспільством із виразною роллю елі­ти, яке описував, зокрема, X. Ортега. Наше суспільс­тво, як внаслідок винищення протягом останніх сто­літь різних еліт, так і внаслідок нашої демократичної ментальності та панівної ідеології стирання класових відмінностей, залишаючись стратифікованим, разом з тим, на нашу думку, є суспільством «горизонталь­ним».

Поняття «горизонтального суспільства» увів Л. Фрід-ман, щоб краще описати побудову суспільств остан­ніх десятиліть XX ст., які він протиставляє вертика­льній структурі суспільств попередніх періодів139. Го­ризонтальним суспільством Л. Фрідман називає соці­альний устрій, всередині якого зв'язки концентру­ються переважно між подібними особами, однаково розташованими у структурі суспільства. «Вертикальне суспільство» формується навколо певного головного скеровуючого елемента — царської сім'ї, землевлас­ника, жреця, еліти тощо. Л. Фрідман вказує, що су­часні люди набагато вільніші у формуванні стосунків у площинах рівності, у виборі між альтернативами відповідно до їхньої ідентичності. Хоча вертикальб1 соціальні ієрархії і структури продовжують функціону вати у сучасних суспільствах і становлять частину альтернатив XXI ст., проте вони контрастують із новою парадигмою менеджменту, за якої вертикальЯ6!

керівництво витіснятиметься горизонтальними орга­нізаційними структурами.

Суспільство, яке свої «вертикалі»^ замінює «горизон­талями» і до того_ж намагається бути відкритим, непотребує класичної еліти, яка, зрештою, виявляється псевдоелітою або навіть контрелітою. Елітаризм не є рятівним для України шляхом, бо історії відомі факти виродження суспільства і з розвинутими високими елітами. Народ із прірви виводить не «висока еліта», а високий «середній» рівень культури суспільства.

Це яскраво увиразнюється у процесі добору кадрів до владних структур. В аналітичному звіті «Хто і як * формує в Україні національну управлінську еліту?» вказуються такі елементи механізму добору кадрів до владних структур:

1. Сукупність критеріїв, за якими людина обира­ється до вищих щаблів управлінської системи як у приватному бізнесі, так і в державному управлінні. До таких критеріїв належать: якість освіти, профе­сійна фахова підготовка, багаж практичних знань, уміння застосовувати свої знання на практиці; здат­ність підтримувати свій саморозвиток; моральність, етичність; патріотизм; культурогенезна складова; внутрішня гідність людей; наявність внутрішнього почуття свободи.

2. Орієнтація на людину успіху, людину, яка вже , досягла високих практичних результатів не лише для себе особисто, а й для суспільства загалом. Іншими словами, потрібно шукати не тих людей, які створюють навколо себе безладдя, руїну чи ентропію пгягнуть на себе якомога більше, а тих, які віднахо­дять творчі складові суспільного багатства і замож­ності.

3.т Орієнтація на людей, які вже мають серйозний Керівний досвід і пройшли певні щаблі управління. Треба бути дуже уважним, запрошуючи «нагору» людей із самого «низу», які перестрибують через кілька Управлінських щаблів. До державного управління на макрорівні не потрібно заохочувати людей з периферійною системою мислення, з містечковим комплек­сом. (Але це не означає: не брати людей з реґіонів__

4. Здатність до розвитку системи, до нормального сприйняття хаосу, до саморозвитку. Людина, яка не може нормально існувати в хаосі, який завжди на­стає після ентропії і загибелі старої системи, відчу­ває себе розгубленою в цьому просторі і не здатна віднайти стратегічно точний вектор нового шляху.

5. Вміння виробляти стратегічні рішення і реалізовувати їх, незважаючи на опір.

Цілком правильні і слушні критерії. Проте хто їх має дотримуватися? Кому адресовані ці рекоменда­ції? Автори звіту розуміють, що такі ідеальні крите­рії і механізми можуть запрацювати лише тоді, коли їх застосують нинішні вищі ешелони влади українсь­кого суспільства, проте останні, за характеристикою авторів звіту, «є духовно і морально нездоровими».

..Побудувавши модель національної управлінської еліти, автори справедливо зауважують, що «на жаль, в реа­льному житті об'єднати всі ці характеристики до­купи не вдається [...]. Навряд чи ми знайдемо люди­ну, яка, володіючи високим професіоналізмом, бездо­ганними моральними якостями, зуміла б зробити не­ймовірну кар'єру в управлінських структурах, бо ці якості не забезпечують просування східцями управ­лінської структури».

Отже, псевдоеліта і контреліта українського суспі­льства не допускають і не допустять формування елі­ти за вказаними критеріями добору. Діють зовсім ін­ші принципи. І виходити треба з цього. Якщо у суспільстві переважають і навіть панують псевдоеліти і контреліти, якщо бракує еліти (що X. Ортегою назва­но «безхребетністю» суспільства, а ми назвемо «безго­лов'ям») і поширена елітофобія, то нам треба шукати інший шлях. |

Питання про еліту — це ще и питання про відно­шення між технократичним і політичним ухвален­ням рішень. Як писав Д. Бел:

«На противагу мріям ранніх технократів, таких, як Сен-Симон, котрі сподівалися, що врядуватимуть вчені, з'ясовується, що політичні рішення є головни­ми рішеннями в суспільстві й що ставлення знання до влади по суті є ставленням лакейства... Напруга між популізмом і елітаризмом уже, безперечно, стає політичним питанням у спільнотах [...] І, нарешті, найбільша напруга виникає між культурою, осьове спрямування якої є антиінституційним і антиномі­чним, і соціальною структурою, котра скеровується економізуючим та технократичним способами. Саме ця напруга і становить найфундаментальнішу про­блему постіндустріального суспільства»1.

У контексті тенденцій нинішніх демократичних трансформацій і слід розглядати проблему: як узго­дити домінуючу роль певних спільнот і верств у при­йнятті соціально-політичних та економічних рішень із принципами демократії, соціальної рівності і спра­ведливості, громадянської активності?

Сучасні теоретики елітизму прагнуть арґументувати, що нагальні вимоги високого професіоналізму, не­ординарних умінь і знання, ефективного лідерства то­що не суперечать демократичним засадам суспільного ладу. Вони пропонують своє розуміння керівництва, представницької демократії, соціальної рівності та спра­ведливості, обґрунтовують ідею плюралізму еліт, взаємоврівноваження різних суспільних сил, концепцію консенсусності соціальних інтересів як передумови розвитку демократизму.

0- Кучеренко розробив компактну аналітичну схему яка дозволяє здійснити комплексний аналіз зміс­ту класичних і сучасних концепцій елітизму. В рамках її реалізації він отримав результати та висновки, означені певною науковою новизною.

По-перше, О. Кучеренко розрізняє поняття «еліта-ризм» і «елітизм». З «елітаризмом» пов'язується існування груп осіб, які володіють найвищими талан, тами, здібностями, кваліфікацією, скажімо, в політи­ці, що дає підставу для зайняття ними певних влад, них посад чи здобуття якихось привілеїв. «Елітизм» відбиває факт існування в кожній організаційній структурі певної керівної групи, яка здатна нав'язувати свою волю іншим141. На основі аналізу генезису та еволюції елітистських ідей у соціологічній та полі-тичній думці автор слушно вирізняє дві різні перспе­ктиви розуміння еліт: стратифікаційну та інституцій-ну. Стратифікаційна перспектива, яку визначають кон­цепції Г. Моска, В. Парето, В. Липинського тощо, від­повідає «елітаристському» тлумаченню еліт, а інститу-ційна, яку репрезентують концепції М. Острогорсько-го, М. Вебера, Р. Міхелса — «елітистському»142. У су­часних дослідженнях еліт перевагу віддають інституційній перспективі, яка, слідом за М. Вебером і Р. Міхелсом, вбачає коріння кожної еліти в бюрократичній організації. В цьому випадку еліта не ідентифікуєть­ся з групою осіб, що мають особливі характеристики, які дають їм підстави претендувати на керівництво масами. В сучасній елітистській інтерпретації еліту розглядають переважно як специфічну професійну гру­пу, члени якої обіймають вищі посади в інститутах та організаціях, виконують особливі ролі, закріплені за цими посадами, і мають вплив на здійснення влади певного масштабу143.

Модифікація класичних концепцій елітизму відбу­вається під впливом демократизації сучасних сус­пільств. Неоелітистські концепції доводять несупере-чливість ролі та функцій еліт демократичним засадам управління. Існування еліт як таких взагалі не свід­чить про демократичний чи недемократичний харак­тер суспільства. Проблема полягає радше в способі рекрутування еліт, а також у їх суспільно корисній ротації. В цілому еліти і маси є взаємодоповнюючим творцями суспільного життя, котрі не тільки співіс­нують, а і обумовлюють один одного, виконуючи функції, які доповнюють одна одну в сучасних соціально-політичних системах

О. Кучеренко встановив, що в суспільствах, які пе­реживають перехід до демократії та ринкової еконо­міки, політичні еліти можуть бути згруповані в декі­лька типів: ідеологічно єдині еліти, консенсусно об'єд­нані еліти, розділені еліти (гіпотези Д. Хігли, М. Бар-тона, Д. Філда). При цьому першому типу відповідають еліти, згуртовані, уніфіковані, зцементовані на базі якоїсь ідеології, що вирізняються високою стабільніс­тю. Другому типу відповідають еліти, які за своїм ха­рактером плюралістичні, але консенсусно об'єднані; вони характеризуються згодою щодо фундаменталь­них принципів і цінностей. Третьому типу відповіда­ють розділені, дезінтеґровані еліти; їхні фракції без­компромісно поборюють одна одну145.

Історичний досвід останніх десятиріч свідчить, що де­мократична трансформація проходить успішно в тих країнах, де національні еліти можуть порозумітися, тобто коли національні еліти стають консенсусно єди­ною елітою. Тому порозуміння еліт — це не тільки ва­жливий чинник формування стабільної демократич­ної системи, а й оптимальний шлях конструювання плюралістичної еліти в сучасних умовах146.

Окреслена перспектива — порозуміння еліт — уже конструктивніша порівняно з утопічною ідеєю фор­мування еліти через освітні заклади, проте й вона страждає наївністю і вірою у розумність і доброту еліт, насамперед політичних. Категорія еліти корисна Для нас тим, що вона увиразнює систему управлінсь­ких зв'язків у суспільстві.

Отже, елітологія не відповідає на важливі запитан-Ня, як справжня еліта може перемогти псевдоеліту чи крнтреліту. Не допоможе цьому й державна регулюючи, усвідомлення масами того, що в їхніх інтересах Добре платити добірній меншині. Явище «бунту мас», тобто претензії широких, «неелітних» верств населен-113 на освоєння способів і форм життя аристократії та еліт, описане X. Ортегою, до якого він не приховував своєї антипатії, триває і стає масштабнішим. І як мо. же бути інакше у час формування і розвитку «самокерованої людини», коли технології постачають кожній людині дедалі більше могутніх засобів покидати свої маргінальні «неелітні ніші» і займати в суспільній ієрархії місце, яке подобається!

Треба врахувати, що протягом останніх двадцяти років Західною Європою, Північною Америкою і Австралоазією пройшли хвилі реформ громадського мене­джменту (public management — державне управління). Перший аналіз цього явища зроблено у книзі «Реформи державного управління»147. Аналізуючи природу та моделі реформи державного управління, траєкторії модернізації, співвідношення політики і менеджмен­ту, автори визначають проблеми пошуку компромісу, балансу і кордонів між менеджментом і управлінням. Ключові проблеми: «Як уряд може трансформувати­ся? Чи не закінчилася у наш час "ера великого управ­ління"?» цікавлять й інших авторів

В Україні реформа державного управління розпоча­лася адміністративною реформою. її невтішні перспе­ктиви випливають як з вищенаведеного аналізу в ра­мках «елітології», так і з перших реакцій преси на її перебіг. Очевидно, владі само реформуватися немож­ливо (хоч і є цікава ідея С. Чернишова, про яку ми говоритимемо трохи пізніше). Тому вихід — не чека­ти на кроки влади, а розпочинати реформу менедж­менту самостійно. І першим її має розпочати україн­ський бізнес-менеджмент, якщо він прагне не втрати­ти здобутого.

Отже, в Україні, скажемо образно, «цемент суспільства» невисокої марки. Плюралізм ідеологій, ментальності, еліт такий широкий, що роль жодного із Цй* чинників не є визначальною для консолідації укра1і!' ського суспільства, для його руху вгору. В основі Д03С чинників перебуває багатовимірна українська люди­на. Постає запитання: які ж люди потрібні українсь­кому менеджменту? Спробуємо на нього відповісти.


9191887759308381.html
9192052635970346.html
9192124285351747.html
9192229240257883.html
9192336916409013.html