І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація? - страница 4

хохлацкая или русская”, а також висловлював жаль, що Тарас Шевченко “пишет на малороссийском наречии”. До того ж, якщо у XVII ст. від’їзд українських діячів до Росії був добровільним і нечисленним, то у XVIIІ-ХХ ст. він став однією з найнебезпечніших форм колоніального визиску України імперією.

Поки таланти викачувалися до центру, власна українська освіта, слово, література поступово відставали у своєму розвитку, полегшуючи царському урядові справу русифікації України. Зокрема, від’їзд освітян до центру призвів до того, що рівень викладання в Києво-Могилянській академії занепав, і вона поступово перетворилася з високоавторитетного і широкопрофільного освітнього центру на провінційний духовний навчальний заклад. Петиції гетьмана О.Розумовського й старшини до Катерини ІІ про відкриття у Києві замість академії світського університету, створення ще одного університету в Батурині, а також світських гімназій, були імператрицею рішуче відхилені. Відсутність сучасної вищої школи в Україні примусила старшину, про потяг котрої до освіти вже йшлося раніше, направляти своїх дітей навчатися до Росії, звертаючись до великоруських шкіл. Це дуже сприяло їх русифікації, оскільки діти легше втягувалися до течії імперської російської культури. Найталановитіші та енергійні з них, як правило, так і залишалися в центрі, надаючи перевагу державній службі.

Саме за тих часів бере свій початок процес “відтоку розумів” з України до Росії, котрий не припинявся й за часів СРСР. Небезпека цього явища для України стане більш зрозумілою після таких слів академіка Вернадського: “…Таланты никогда не возобновляются непрерывно. И даже если бы оказалось, что процесс их создания в нашем народе еще длится, всегда одни личности механически не могут быть заменены другими. Надо использовать в данный момент то, что дала сейчас нам жизнь—великий дар прошлых поколений.”1 Свого часу М.Драгоманов у статті “Втрачена епоха” наголошував: “Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка від’їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротньою.”2 Актуальність цих слів безсумнівна і сьогодні.

- - -

Цілеспрямована державна політика викорінення української мови у Російській імперії XVIII століття пов’язана в першу чергу з іменами Петра І і Катерини ІІ. “Великий реформатор” започаткував цю політику, коли видав перші офіційні розпорядження про обмеження мови. Зокрема, 1720 роком датований указ про заборону книгодрукування українською мовою і про вилучення текстів, написаних по-українськи, з церковних книг. В указі особливо наголошувалося, щоб “вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, а и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми высокороссийскими печатьми, дабы никакой розни [тобто відмінностей від російської мови—авт.] и особого наречия не было”.3

Цей курс продовжили наступники Петра І. Наприклад, Петро ІІІ у 1729 р. наказав усі державні постанови і розпорядження, котрі торкалися України, переписати з української на російську. Однак головна увага царських урядів у 1-й пол. XVIII ст. зосереджувалася на придушенні українського самоврядування. Акти проти мови видавалися тільки в контексті цієї політики.

Комплексну атаку на українство вчинила Катерина ІІ. Її діяльність вінчала собою процес повного поневолення української козацької держави, котра тим не менше за час свого існування в складних умовах продемонструвала високу життєздатність. Зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі—живого вогнища свободи й джерела можливої нової визвольної війни українців —стало найболючішим ударом, котрий остаточно зламав опір російському наступові на Україну. Мало того, на думку “золотої Катерини” нові покоління українців мали забути про своє славетне минуле й навіть не думати про можливість іншого життя, як у кріпацтві російського царату: “Сии провинции надлежат легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу [тобто не думали про свою суверенну державу—авт.]… Когда в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетьманов исчезло…”1 Намагаючись стерти запорожців з народної пам’яті Катерина ІІ навіть оголосила, що “вживання слова “запорозький козак” розглядатиметься нами як образа нашої царської величності”.2

Для полегшення процесу русифікації цариця зробила все, щоб зруйнувати українську освіту. Петиції про створення сучасних українських університетів, як уже зазначалося вище, вона відхилила, а існуючу в Києві академію русифікувала. У 1753 р. її спеціальним указом в Києво-Могилянській академії повністю заборонили викладання українською мовою.

Подібної сили ударом, але не по минулому чи сучасному тодішньої України, а по її майбутньому стала заборона Катериною ІІ українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. У Слобідській Україні за переписом 1732 р. у чотирьох з п’яти слобідських полків (перепису п’ятого, Острогозького, полку не збереглося) нараховувалося 125 шкіл: 20 у Харківському, 25 у Охтирському, 33 у Ізюмскому, 47 у Сумскому.3 За переписом 1740 р. в семи з десяти лівобережних полків існувало 866 початкових шкіл з трирічною програмою освіти на 1094 села. Школи розташовувалися як у козацьких слободах, так і в монастирських чи панських селах. У полкових містах і сотенних містечках могло бути і по декілька шкіл. Зокрема, у Харкові і Охтирці було по 4, в Ізюмі та Сумах по 5 шкіл. Мешканці села Межирічів утримували на церковних дворах цілих 7(!) шкільних хат.4 Гетьман Олексій Розумовський намагався охопити освітою всіх козацьких синів, а Катерина спробувала підмінити в них мову викладання російською. Адже політична самосвідомість може існувати лише там, де є народна освіта національною мовою, а такі речі в плани імператриці не входили.

З середини XVIII ст. великоруська канцелярська мова опанувала все діловодство в Україні. Стара книжна українська мова через цензурні утиски поступово відмерла. Серед останніх її представників можна вважати “мандрівного філософа”, “українського Сократа” Григорія Сковороду, котрий писав свої твори українською книжною мовою з сумішшю церковнослов’янських, українських та великоруських елементів. Близькість мов та заборони цензури поступово привели українських письменників до користування виключно російською. Українська мова залишалася тільки в побуті й народній творчості, а освічені у російських вузах представники старшини дивилися на неї як на провінціалізм без майбутнього. Катерина ІІ гідно продовжила політику Петра І і, здавалося, була близькою до її трагічного для України фіналу. “Я повернула те, що було відірване”,—викарбували у 1793 р. на медалі, присвяченій російській імператриці. Тарас Шевченко так оцінив досягнення цих двох найбільших російських монархів XVIII ст.:

Тепер же я знаю:

Це той ^ Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину,

Кати! Кати! Людоїди!

Українці мали забути свою історію, культуру, мову, врешті-решт, самих себе, і стати зручними для управління. Чінгіз Айтматов дав влучну назву цьому явищу—манкурти. Саме в таке майбутнє будуть заганяти наш народ російські монархи аж до самого фіналу династії Романових. Становище погіршувалося швидко і, здавалося, безповоротно. Навіть О.Павловський, з-під пера котрого у 1818 р. вийшла граматика живої народної мови, був певен, що українській мові не довго вже судилося жити і що його граматика може стати останнім свідченням про неї. Принаймні він мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову “ані живою, ані мертвою”, “наріччям, яке зникає”. Російський критик В.Бєлінський написав таке: “…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя”.1

Але саме в цей скрутний час, коли пророцтв про її швидке вимирання—розпачливих або зловтішних—не бракувало, наша мова, як і неодноразово раніше, знову дістала нове життя. Цього разу під пером Котляревського, Квітки, Гребінки та інших. Оскільки стара українська книжна мова через цензурні утиски поступово вийшла з ужитку, той, хто бажав надати своєму творові місцевий, український характер, мусив звертатися до народної мови. Пануючі у суспільстві псевдокласичні течії, супутниками котрих були літературні переробки класичних сюжетів на простонародний лад, сприяли цьому. Яскравими прикладами цієї течії в українській літературі стали знамениті переробки Котляревським “Енеїди”, Лобисевичем “Буколіка” давньоримського поета Вергілія.

Творчість видатних митців слова формувала нову літературну українську мову на народно-розмовній основі. Справжнім вибухом народного таланту й Божої благодаті стали життя і творчість Тараса Шевченка. Вихід “Кобзаря” був подією унікального значення, позаяк у ньому українська мова сягнула літературної довершеності. До речі, подібну за значенням роль у формуванні сучасної літературної мови на народно-розмовній основі творчість великих поетів відігравала і в інших європейських народів. Наприклад, Данте і Петрарка в італійській мові.

Тарас Шевченко спростував твердження таких російських літературних критиків, як В.Бєлінський, котрі вважали українську мову мертвою, а “говор” українських селян не здатним передавати витончені думки і почуття. Відповідаючи на принизливі для української мови випади Бєлінського, поет писав:

Теплий кожух, тільки шкода—

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

- - -

Відродження національного життя в ХІХ ст.—після тривалого наступу Росії на права та козацький устрій українського народу—відбувалося у відповідності з новими умовами та реаліями суспільного буття. Мова слугувала могутнім фактором національного українського руху, викликаючи занепокоєння царату, оскільки кінцевим етапом цього руху завжди була українська державність. Уряд перейшов до політики пригноблення всіх можливих форм національно-культурного життя народу, вбачаючи в ньому реальне підгрунтя відродження в майбутньому політичної самосвідомості України. На нараді в Міністерстві внутрішніх справ Росії в 1876 р. напередодні прийняття сумно звісного Емського указу прямо наголошувалося: “Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России”.1 Відповідно до цієї думки придушення української мови і русифікація українців слугували б “прочным основанием” до неможливості в майбутньому “отчуждения Украины от России”.

Царський режим, дотримуючись заповідей Катерини ІІ про небезпеку Росії, якщо українці не забудуть хто вони такі й звідки походять, розпочав новий наступ на паростки українства. 1847 року зазнало розгрому Кирило-Мефодієвське товариство. Заборонили найкращі твори Шевченка, Куліша, Костомарова. Довідавшись про царський вирок для Шевченка, Бєлінський сказав, що присудив би йому не менше. Поняття “гуманності”, яке Бєлінський запровадив до російської мови, на українців, певно, не розповсюджувалося.

На боці уряду виступило й чимало інших представників російської еліти. Якщо раніше М.Карамзін у своєму коментарі до української граматики зауважував, що вона “писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською”, то тепер про українську мову взагалі говорили, як про вигадку “австрійських агентів”. Для обгрунтування царських заборон у середині ХІХ ст. з’явилася вже згадувана “погодинська теорія”. Хоча академік Погодін був відомий з “надмірної пристрасті до фантастичних побудов”, як характеризував його тогочасний “Словарь Брокгауза и Ефрона”, проте його фальсифікаторська теорія знайшла публіцистичну підтримку в статтях М.Каткова і філологічну—в працях академіка А.Соболєвського. Позаяк українська мова у Придніпров’ї подавалася “прийшлою”, то вона не мала історичного права на існування в цій частині України.

Згодом Погодін та подібні йому “господа”-дослідники забрали в українців не лише історію Київської Русі, але й відмовили їм у самому праві бути народом. Виявляється, українці—це етнічні росіяни, котрі були монгольською і литовсько-польською силою відірвані від свого народу й після тривалого спілкування з поляками набули деяких місцевих особливостей. Таким чином, українська мова є засміченим полонізмами діалектом російської і має бути відчищеною. Тобто українці мають розмовляти своєю “історичною” російською мовою. Це вже навіть не шовінізм, а звичайне дикунство, але саме воно слугувало науковим обгрунтуванням русифікації.

Головний удар по мові спрямовувався через освіту—саме там, де українська інтелігенція вбачала найкращий шлях до морального і культурного піднесення народу. У 1832 р. на Правобережжі, щоб перетворити його на “істинно російську землю”, позакривали всі польські школи (українських майже не було) і реорганізували на імперських засадах із переведенням на російську мову навчання. У Києві створили російський університет імені Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С.Уваров характеризував так: “Університет Св. Володимира—моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі.”1 1862 року закрили безкоштовні недільні українські школи для дорослих, організовані інтелігенцією. Царські чиновники доводили, що недільні школи є змовою з метою пропаганди українського сепаратизму, а в діях їхніх творців—українофілів—вбачали підривну діяльність. У 1864 р. статутом про початкову школу запроваджувалася вимога проводити навчання виключно російською мовою. “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що живуть в межах нашої батьківщини, незаперечно повинно бути обрусіння…”,—пояснював міністр освіти Росії Д.Толстой у 1870 р.2

Окрім освіти важливими інструментами русифікації українців за царського режиму були православна церква і армія. Докладніше про це піде мова трохи згодом, але варто зазначити, що обидві ці інституції протягом всього існування російської влади вважалися чи не найголовнішою опорою царату. Тому не дивно, що вони опинилися у авангарді царської національної політики.


- - -

Апогеєм русифікаторської політики царату стали нормативні акти, відомі в історії як Валуєвський циркуляр і Емський указ. Вони офіційно визначали ставлення Російської держави до будь-якого українського національного руху.

^ Таємний обіжник (циркуляр) міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863 р. (дивися додаток №1) був докладною цензурною інструкцією для державних органів влади. Ним заборонялося надавати цензурний дозвіл на друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, закривалася газета “Чернігівський листок”. Також заборонявся український театр. Адміністративних репресій зазнали відомі українські діячі, серед яких О.Кониський, П.Чубинський, П.Єфименко, В.Лобода, С.Ніс. Сам міністр Валуєв не приховував свого ставлення до української мови, коли заявляв, що “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”.1

Особливо цікавим у циркулярі Валуєва є те, що він у своїх заборонах, начебто, спирався на побажання самих українців: “…Можливості вживання в школах цього наріччя [тобто української мови—авт.] не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі”.2 Інші точки зору українців просто не друкували, а ввезення і поширення в Російській імперії непідконтрольної цензурі української преси, як, наприклад, львівської газети “Мета”, заборонили.

Твердження, буцімто самі поневолені народи відмовляються від своїх мов на користь російської, було улюбленою пропагандистською тезою царського режиму та російських шовіністів і великодержавників різного гатунку. Впритул до цього постає питання про роль русифікованих інородців у придушенні національно-культурного життя своїх народів. В.Ленін прямо зазначав, “що обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою”.3

Емський указ 1876 р. доволі часто згадується в літературі ще як “закон Юзефовича”. Запеклий ворог українського національного руху помічник попечителя Київського учбового округу М.Юзефович належав до провокаційних чинників, що породили цей указ. Зокрема, доповідна записка нашого “землячка” царському уряду, подана наприкінці 1874 р., містила доволі простору аргументацію, нібито українофільство є австро-польською інтригою. Юзефович вбачав в ньому “замаскований соціалізм” і “приховане зазіхання на державну єдність Росії”. Також він дав спотворену оцінку історії “Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства” й праць Чубинського, Антоновича, а також “Киевского Телеграфа”.

Юзефовича викликали до Петербурга для участі в спеціальній нараді щодо українського руху, яка відбулася в Міністерстві внутрішніх справ (дивися додаток №2). Там він додав наклепів проти товариства “Просвіта”, газети “Правда” та М.Драгоманова.

Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акта 1876 р. Назву Емський він отримав за німецьким містом Емс, де його підписав Олександр ІІ, коли лікувався тамтешніми водами. Чотири пункти імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону (дивися додаток №.3).

^ Перший пункт містив заборону перевезення книжок з-за кордону без дозволу Головного управління в справах друку.

Другий пункт забороняв друкувати українською мовою оригінальні твори й переклади. Виняток—історичні пам’ятки і твори письменників, які мали друкуватися російським правописом. Цензурна перевірка всіх цих творів перепокладалася з місцевих комітетів на Головне управління в справах друку.

^ Третій пункт ставив під заборону сценічні вистави та видання нот українською мовою.

Одночасно із запровадженням Емського указу закрили Київський відділ географічного товариства, почали переслідувати М.Драгоманова й вчителів-українофілів, усунено декількох професорів з Київського університету. Зокрема, Драгоманова звільнили з посади доцента університету за статтю “О педагогическом значении малорусского языка…” Указ зобов’язував “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні призначали вчителями етнічних росіян, а українців посилали до Петербурзького, Казанського та Оренбурзького учбових округів. У 1876 р. тільки з Київського округу вислали 8 педагогів.1 Небезпека Емського указу полягала не лише в тексті його пунктів, але вона посилювалася тим, що цензурна практика завжди виходила за межі літери указу. Як наслідок—1877 року в Російській імперії не видано жодної української книжки. З російськомовних текстів викреслювали навіть окремі українські слова. Українську пісню і романс, аби вони прозвучали зі сцени, доводилося перекладати французькою, а на ювілеї І.Котляревського в Полтаві було заборонено промови українською мовою.

На початку 1881 р. з обгрунтованими запереченнями проти Емського указу виступили навіть генерал-губернатори київський (М.Чертков) і харківський (князь Дондуков-Корсаков). Вони вказували на те, що подібні крайнощі не придушать українського слова, а лише спричинять роздратування серед українського суспільства. Їхні міркування підтримав начальник Головного управління в справах друку князь Вяземський.

Пропозиції Черткова поставити українське слово в однакові умови з російським хоча і залишилися без уваги, проте зовсім їх не розглядати уряд уже не міг. Була проведена нова особлива нарада, котра внесла доповнення до другого пункту Емського указу—дозвіл друкувати українські словники. Також Олександр ІІІ дозволив друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. Формування цілком українського театру, як і раніше, заборонялося. На місцеву владу покладався обов’язок контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Зокрема, циркуляр 1881 р. вимагав спеціального дозволу губернатора чи генерал-губернатора на проведення кожної окремої вистави. У випадку одержання такого дозволу, трупа мала того ж вечора поставити аналогічну “великоруську” виставу.

Хоча Емський указ був до певної міри визначальною віхою боротьби Російської імперії з українством, історичною крапкою він не став. Царат діяв послідовно. Того ж 1881 р. було накладено заборону на викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. 1884 р. влада остаточно заборонила українські театральні вистави по всіх губерніях Малоросії, а в 1888 Олександр ІІІ видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. Під заборону вже потрапляли не лише саме слово “Україна”, але й “Малоросія”. Вважалося, що ніяких відмінностей між різними гілками східних слов’ян немає—є один єдиний російський народ. А щоб це всім було зрозуміло, в 1892 р. заборонили перекладати будь-які твори з російської на українську. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелія мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Отже, існувала тільки єдина російська мова.

Подібну думку втокмачували з дитячих років, для чого в 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, “хоча б за суттю змісту вони уявлялися би благонадійними”.1

Результатом цілеспрямованої кампанії русифікації стало безпрецедентне зростання неписьменності, що охопила 80% українців. Після багатьох десятиліть перебування в складі “єдиновірної”, “слов’янської” Росії українські селяни з переважно письменних стали подібними до “братніх” російських кріпаків—темними й безголосими. 2 червня 1913 р. на засіданні IV Думи Г.Петровський виступив з наступною промовою: “Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 року архідиякона Павла Алепського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини—Полтавської і Чернігівської губерній на 1904 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. В 1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії—українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних.”1 Українські комуністи-боротьбисти в 1920 р. у пояснювальній записці до проекту свого декрету про сприяння розвиткові культури українського народу, зазначали (цитується мовою оригіналу): “Віковий процес систематичного та пляномірного “обрусительства” привів до того, що колись майже поголовно грамотний [тобто письменний—авт.] український нарід до 1898 року мав грамотної людності лише 13,5%; міста з центрів кристалізації культурних здобутків перемінились в джерела насильного насаджування іншої культури”.2

Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського—всього покоління фундаторів новітньої української духовності.

- - -

Перша російська революція дещо послабила національно-культурний гніт, проте не щодо українського слова. Депутати Думи ухвалили дозвіл навчатися інородцям у школах рідними мовами: польською, татарською, латиською і навіть—“заради сміху”—єврейською. “Але українцям,—писав М.Грушевсь-кий,—і на сміх не схотіли позволити”.3 Навпаки, лише один куратор П.Зілов у 1905-1912 рр. закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 вчителів, а 822 вчителів “перевів” до інших шкіл (дивися додаток №4). Коли в 1905 р. 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет є “загальнодержавна інституція”, тому в його стінах може бути тільки російська мова.4 Директори гімназій прямо зобов’язувалися надавати кураторам учбових округів таємну “референцію” про політичну та мовну благонадійність кожного абітурієнта. У гімназії в Миргороді був напис: “Въ стенахъ гимназiи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречiи”.5

Після придушення в Росії першої революції знову посилився наступ реакції проти “революційних ексцесів”. Українські клуби розпустили, україномовна преса, що в такій різноманітності з’явилися в 1905 р., практично зникла, а розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування. Тільки 1904 року Російська академія наук, нарешті, офіційно визнала українську мову мовою(!), однак, за свідченням П.Стебницького, вже з наступного року цензура активно розпочала виключати з неї такі слова, як “козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя”. 1908 року указом Сенату Російської імперії україномовну культуру оголосили шкідливою, бо вона “може викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці”. Голова уряду Столипін, якими б прогресивними не були б його економічні погляди, щодо українського питання залишався імперіалістом. У 1910 р. за його наказом закрили всі українські культурні товариства, видавництва, заборонили читання лекцій українською мовою. Окремим циркуляром заборонялося створення будь-яких товариств з “інородців”, враховуючи і українців. Врешті-решт, Столипін добалакався до того, що оголосив боротьбу з українством державним завданням, котре стоїть перед Росією від XVII століття.

Характерно, що точку зору офіційної влади підтримувала значна частина російської інтелігенції. Відомий “прогресист” і ліберал П.Струве, наприклад, пропагував ідею України без українців: “Я… полагаю, что будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории—общерусскую культуру”.1 Не надто відрізнялася від позицій чорносотенців і точка зору партії кадетів (“російської ліберальної опозиції”). Її центральний комітет під час зустрічей з українськими представниками у Києві й Петербурзі однозначно відкинув навіть вимогу звичайної автономії України, хоч ця вимога, за їх власним визнанням, “не зазіхала ні на єдність Росії, ні на монархічний принцип”.2

Щодо існування української освіти той же П.Струве вважав, що “створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення”.3 Йому вторив чорносотенець професор І.Сікорський, котрий поширював наступну думку: українська і російська мови нібито різняться лише фонетично, збігаються за духом, а тому є одним і тим самим. Оскільки існування паралельних мов є розкіш, то в українській мові немає потреби, досить самої російської. К.Каутський не визнавав можливості розвитку суспільних функцій у мов пригноблених царатом народів, оскільки вони були приречені на асиміляцію. У Києві 1908 року постав “Клуб русских националистов”, котрий ставив собі за мету “вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні”. А VII дворянський з’їзд 1911 року в Москві постановив, що “…урядова школа не може мати інородницького характеру, в ній повинна без будь-яких поступок панувати державна мова”. І далі: “Навчання повинно відбуватися російською мовою. Нам, дворянам, належить сказати, що школа повинна бути російською і Росія для росіян”.1

26 січня 1911 р. цензура наклала арешт на “Кобзар”, котрий під редакцією історика-фольклориста В.Доманицького видавався з 1907 р. майже без купюр. А в 1914 р. царат заборонив відзначати і 100-літній ювілей Тараса Шевченка. Також Микола ІІ видав указ про заборону української преси. Як зазначала російська реакційна газета “Киевлянинъ”, “український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом”.2 Навіть Ленін визнавав становище, в якому опинився український народ, нестерпним: “Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою”.3

Незважаючи на такі несприятливі умови початок ХХ століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу. Професор Я.Головацький у 1848 р. очолив нововідкриту кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 став ректором університету. Саме йому належить вислів, котрий тоді возвеличив українську мову і отримав велику популярність: “Бандке называет его прекраснейшим из славянских, Мицкевич—из русских языков, Бодянский превозносит его поэтичность и музыкальность и ставит наравне с греческим и итальянским, Коубек и Мацеевский считают его лучшим чешского, Раковецкий сожалеет, что он не сделался господствующим во всей России, а знаменитый великорусский писатель Даль-Луганский признает ему первенство пред великорусским народным и книжным языком”.4 У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої “Записки…” (у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того “Етнографічний збірник” (за той же період 35 томів), “Матеріали до української етнології” (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів) тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: “Правда”, “Зоря”, “Народ”, “Житіє і слово”, “Літературно-науковий вісник”. Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяєв зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. Мало того, Російська імперія всіляко намагалася обмежити і придушити український рух, використавши для цього початок 1-ї світової війни. Царський міністр закордонних справ С.Сазонов з неприхованим задоволенням казав: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху”.1 Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки ходатайству Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

Восени 1914 р. російські війська перейшли в наступ на південно-західному фронті й захопили Галичину та Буковину. 3 вересня (21 серпня ст. ст.) вони здобули Львів. Російські козаки одразу спалили бібліотеку Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Верховний головнокомандуючий російською армією великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що “російський народ об’єднався” і що “завершено діло Івана Калити” (тобто збирання руських земель Москвою). Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: “Галиция и Лемковщина—искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”.2 Тепер Західній Україні доводилося в стислі строки пройти весь шлях русифікації та придушення українства, котрим Наддніпрянська Україна йшла майже 250 років. Чорносотенця Бобринського навіть більшовик Ленін називав “душителем” України.

Одразу в зайнятій російськими військами Галичині й на Буковині було заборонено друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгромлено товариство “Просвіта”, розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили.

У боротьбі з українцями, або, як називав їх Бобринський “мазепинцями”, адміністрація спиралася на москвофілів та “великополяків”. Кредо москвофілів ще у 1866 р. було викладено у львівській газеті “Слово”: галицькі русини є одним народом з великоросами, котрий живе від Карпат до Камчатки; українська мова є “говором” російської з відмінностями вимови (навіть видали керівництво під назвою “В один час выучиться малорусину по-великорусски”); оскільки української мови немає, то працювати над українською літературою не варто—є готова російська, котру треба засвоїти. “Москвофіли” навіть вітали Валуєвський циркуляр 1863 року, заперечуючи право українського народу на національне самовизначення. А лідер “вшєхпольської” партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ—“на землю русску”.3

З самого початку окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в’язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в’язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як “європейський скандал”. У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто “неблагонадійних осіб”, до Сибіру. На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.

Складається враження, що під час 1-ї світової війни українство залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецьке! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачипала німецьких шкіл, установ і закладів. Невже саме так росіяни розуміли слов’янську солідарність? Та ще й доводили, начебто полонізованих росіян в окремий український етнос видумали німці. Лише короткочасність перебування Західної України в складі Росії стала на перешкоді реалізації програми Бобринського і Трєпова—губернатора Галичини в 1916 р. після відомого Брусилівського прориву.

Тільки з поваленням царського режиму пробудилися надії на вільний розвиток народів імперії, на побудову суспільства соціальної та національної справедливості. Ф.Енгельс у листі від 4 січня 1888 р. писав: “Повалити царизм, знищити цей кошмар, що тяжіє над усією Європою,—ось, на мій погляд, перша умова визволення національностей у центрі і на сході Європи. Якщо царизм буде роздавлений…, Малоросія вільно вибере свою політичну позицію”.1

Свого часу В.Бєлінський стверджував, що саме “возз’єднання” з Росією відкрило Україні двері до цивілізації, освіти, науки і культури. Насправді ж ці двері виявилися шляхом до рабства. Весь час перебування України у складі Росії виявився одним великим випробуванням української культури та мови на життєздатність. Однак придушення культури і тотальна русифікація були не єдиним способом царату перетворити український народ на безрідне губернське населення. Надійне закріплення російської влади в Україні потребувало перетворення її (а також інших неросійських земель) разом із власне Росією на єдиний геополітичний простір. Саме тому царат намагався змінити етнічний склад населення, і тим самим надати русифікації вигляду природного процесу.





Як відомо, населення Російської імперії складалося з 146 народів, із яких власне росіян було 43%, тобто менше половини. Утримувати настільки різнорідну й велетенську державу під постійним контролем однією лише військовою силою було неможливо. Небезпека існуванню імперії вбачалася в самому факті існування в її межах окремих народів зі своїми мовами, історією, традиціями. Тому царський уряд гарячково шукав шляхи перетворення України на рядову денаціоналізовану провінцію.

Перші кроки політики асиміляції українців відносяться до межі XVII-XVIII ст., коли 1687 року при обранні на гетьманство Івана Мазепи були укладені так звані “Коломацькі статті”. У них містився пункт, яким Москва зобов’язувала гетьмана і старшину дбати про зміцнення зв’язків між двома народами (важливо, що тут Москва чітко визнавала існування двох окремих народів), зокрема—сприяти мішаним шлюбам.

Спроба Мазепи відтворити незалежну українську державність хоча і виявилася невдалою, однак продемонструвала Москві наскільки хиткою є її влада над Україною. Для надійного її утримання Росія потребувала міцно вкоренитися в Україні. Саме тому царат перейшов до цілеспрямованої політики асиміляції українців, котра відбувалася одночасно з русифікацією і мала різні прояви.

Першим її “теоретиком” можна вважати Федора Салтикова— представника інтелектуальної еліти з оточення Петра І. У своїх “Изъявлениях прибыточных государству” він присвятив Україні цілу главу під назвою “О содержании Украины Черкасской”, де визнав факт наявності в минулому небезпечної для Росії самостійності України. Далі Салтиков констатував, що в українців “старые несостоятельства их мыслимые воли остались” і що небезпека рецидивів сепаратистських настроїв буде існувати, “если у них такая вольность останется”.1 Окрім обмеження гетьманської влади Салтиков запропонував вжити заходів для розмивання українського народу. Зокрема, планувалося влаштовувати шлюби між російськими дворянами й доньками козацької старшини. У нижчих станах в якості женихів мали виступати солдати російських військ. Якби вдалося реалізувати цей план, мріяв Салтиков, “украинский народ в доброе и постоятельное состояние приведется и воплотится в российский народ”. Царський “інтелектуал” запевняв, що подібна політика щодо України цілком виправдана, оскільки “по сему образцу Ирландия и Веская сторона в Англии приведена под владение англичан и ныне також де проходит и Шотландия”.2

Салтиковські настанови згодом доповнювали нові “теоретики”, і асиміляція набирала обертів. Тривалі заборони, приниження національної мови і культури мали зробити з українців безрідних байстрюків. Після цього вони внаслідок пропаганди, залучення на державну службу, мішаних шлюбів перетворювалися на політичних росіян, не зважаючи на їхнє справжнє етнічне походження. З’являлися такі собі “малороси”, “люди двох націй”—однієї (української) за походженням, іншої (російської) за самовідчуттям. Найяскравішим продуктом політики асиміляції може бути людина з близького оточення імператора, нащадок козацького роду Віктор Кочубей, котрому належать такі слова: “Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній [тобто України.—авт.] з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують.”1

Подібне стосувалося насамперед української еліти, котра єдина могла очолити боротьбу народних мас за незалежність України. Вже до кінця XVIII ст. українська старшина активно русифікувалася і стала часткою російського дворянства подібно до того, як на межі XVI-XVIІ ст. наші стародавні княжі та боярські роди масово полонізувалися і ставали часткою шляхти Речі Посполитої.

Особливо прискорився цей процес після видання Катериною ІІ у 1785 р. “Хартії дворянських вольностей”, за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. З одного боку тепер у неї з’являлася можливість отримувати найвищі посади в імперії, аж до канцлерів та міністрів. Але з іншого боку в такий спосіб царат міцніше прив’язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар’єри і станового благополуччя, на думку Катерини ІІ, переборювало “умоначертания прежних времен”. Адже чимало українців замість захисту інтересів та вольностей самої України витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше “збирання” Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські…

Згодом, вже за радянських часів, українці, дбаючи про свою кар’єру, ставали не просто “людьми двох націй”, а змінювали в паспортах національність. Деякі змінювали й прізвища, наближаючи їх до російських. Царату не довелося дожити до такого бажаного фіналу своєї асиміляційної політики, але в нього виявилися гідні продовжувачі справи. Нажаль ця хвороба ще й сьогодні дає рецидиви, особливо серед українців у Росії. Але і в самій Україні дехто з представників нашого народу відчуває ностальгію за перебуванням в складі “великої та сильної” російської (також і радянської) імперії. Гордість за це прищеплювалася поряд із приниженням статусу українців і стала одним з виявів асиміляційної політики російських урядів.


- - -

Щоб процес русифікації відбувався легше, царат активно намагався “розбавити” українців етнічними росіянами. Виходили з того, що чим більше їх буде постійно мешкати в Україні, тим міцнішим буде контроль російської влади над цими землями. До того ж в середовищі росіян і представників інших народів знаходила підтримку русифікаторська національна політика російського уряду в Україні.

Тут ми підходимо до дуже гострого питання про наявність в Україні значної групи етнічних росіян (біля 11 млн. згідно офіційної статистики). Така велика їх кількість використовується в якості аргументу в суперечках про надання російській мові державного статусу в Україні. До уваги не береться, що поряд є велика країна з цією державною мовою, а для більшої ваги створюються теорії про віковічну присутність російської мови в Україні.

Безумовно, вона з’явилася в наших землях разом із її носіями, тобто росіянами. Але сталося це не в сиву давнину і не стихійно. Ще в 1820 р. маркіз Габріель де Кастельно так писав про українців: “Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини—і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах”.1

Чи могло бути інакше, якщо, наприклад, у Харкові 1665 року за підрахунками І.Багалія мешкало 2282 українців чоловічої статі і 133 росіянина, 1668 року—1491 і 75, 1670—2101 і 415 відповідно.2 У Києві ще 1742 року на 20 тис. мешканців було тільки 129 росіян—“великороссийских торговых людей”.3 Загалом же протягом XVIII-XIX ст. найчисленнішу категорію росіян в Україні становили солдати розташованих тут військ. Це справило навіть деякі зміни в українській мові: слово “москаль”, котрим спершу називали виключно солдат, з плином часу перетворилося на побутову назву всіх етнічних росіян. Потік до України російських поселенців—дворян, відставних солдат, селян та інших—хоча і був постійним, проте не вельми масштабним. Зокрема, з часів Петра І тут стали виникати поселення старовірів, котрі тікали від переслідувань у Росії.

Звичайно, російська влада намагалася змінити стан справ. Українців намагалися “розбавити” представниками інших народів, більш сприятливих до русифікації. 1751 і 1753 рр. внаслідок переїзду сербів з імперії Габсбургів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов’яносербія. Уряд асигнував на їх облаштування значні кошти—109 053 рублі, а додатково ще по 124 957 рублів щорічно. Колишня німецька принцеса Катерина ІІ прагнула заселити багаті стародавні козацькі землі вихідців із Прусії. Зокрема, саме так з’явилися на півдні України німецькі колонії: Люстдорф, Нойбург, Маріеншталь, Кляйн-Лібенталь (неподалік Одеси). Також Катерина ІІ запрошувала болгар, молдаван, греків… Тим часом 14 тис. козаків імператриця переселила з України на Тамань і далі на Кубань.

До речі, південні землі зовсім не були пустелею. Саме тут в численних слободах козаки селили втікачів, кількість котрих все збільшувалася (нагадаємо, 50 тис. у 1775 р.). Однак самостійна українська колонізація степу царицю не влаштовувала. Вона щедро роздавала колоністам-мігрантам обіцянки та пільги, які не могли й наснитися українським чи російським кріпакам: 60 десятин землі на душу, звільнення від податків на 30 років, спадкове право купувати кріпаків, тощо. Українці мусили безплатно давати вози для перевезення майна нових хазяїв.

Приблизно через п’ятнадцять років О.Суворов (тоді ще генерал) силою виселив на півдні України 32 тис. душ чоловічої статі на виконання планів Бакуніна. Взагалі бакунінські задуми йшли значно далі: викинути татар, заселити українцями кримські степи, а на обжиті ними місця переселити росіян, а татар вигнати. Проте для Російської імперії велич цих планів виявилася недосяжною. Тому ще в 1800 р. українці загалом в Україні становили 90% населення, а на Лівобережжі їх чисельність сягала 95%.

Протягом ХІХ ст. частка українців зменшилася до 80% завдяки активізації економічного розвитку імперії. Відбувався поступовий перерозподіл ресурсів з сільського господарства до промисловості. До України потягнулися російські та єврейські підприємці, наймані працівники, тощо. Звичайно вони селилися в містах, які зростали пропорційно зростанню промисловості. Як зазначає О.Субтельний, у 1832 р. близько 45% власників заводів і 50% купців в Україні були неукраїнцями. З плином часу ситуація погіршувалася. Наприкінці століття українці складали тільки 25% шахтарів, 30% металургів, близько половини працівників цукроварень, 25% вчителів, 16% юристів, 10% письменників і художників в Україні.1 Уряд стимулював процес переїзду росіян до України. За законами від 21 листопада 1869 р. та 13 червня 1886 р. “в десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…”2

Як наслідок, на зламі століть українці складали лише третину міського населення України. Стало правилом, що чим більшим було місто, тим меншим був відсоток українців серед його мешканців. Зокрема, у 1897 р. в Одесі українців було всього 5,6%. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% мешканців, у 1897—22%, а в 1917—тільки 16%.3 Російський характер міст України посилювали євреї, котрі найчастіше розмовляли російською мовою. На 1863 р. їх тут нараховувалося до 50 тис.—більшість з тих, хто жив у Російській імперії.

На відміну від міста українське село асиміляційна політика і всеохоплююча русифікація царату охопила значно менше. Селянство, яке на зламі ХІХ-ХХ ст. складало 90% населення, переважно не сприйняло насадження російської мови, і на весь трагічний ХХ вік разом із інтелігенцією стало рушійною силою українського руху. Саме в тих часах слід шукати початки дисонансу між міським, переважно російськомовним, населенням і сільським переважно україномовним, що маємо і нині.

Поки росіяни та русифіковані євреї, німці, серби, молдавани масово їхали до України, українські селяни навпаки масово з неї виїжджали. До цього спричинила так звана столипінська аграрна реформа. Оскільки поміщицьке землеволодіння влада активно захищала, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі, аби вижити було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах імперії. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906 р. цей рух помітно збільшився:1

Роки


Рух переселенців і

ходоків


З того числа

повернулося

Оселилося

переселенців

чоловічої статі




обох статей (у тис. душ)

обох статей (у тис. душ)

(у тис. душ)

1900




219,3







33,8







39,6







1905




44







3,8







27







1906




216,7







6,1







44,8







1907




577







27,2







207,9







1908




758,8







37,9







245,2







1909




707,5







82,3







245,3







1910




353







114,9







232,5







1911




326,1







117







181,5







1912




259,6







57,3







156,5







1913




327,9







42,9







?







1914




241,8







27,6







?







9079802308581438.html
9079920455081540.html
9079983959555922.html
9080030105219303.html
9080107266542365.html